Міфи та реальність

На вулиці імені Карла Маркса в Луганську знаходиться Музей історії і культури міста, там є експозиція, присвячена Ворошилову. Екскурсоводи музею розкажуть вам сьогодні (так само, як робили це і вчора, і позавчора) про цього нашого земляка як про видатного полководця, державного і політичного діяча, одним словом – як про справжнього героя. Напевно, цим екскурсоводам відома правда про нього, але вони цю правду вам ні за що не скажуть. Бо знають, що ідеологічний вітер на батьківщині Ворошилова у всі часи дме лише в одну й ту ж сторону. Єдине, що змінилося тут за останній рік – це те, що «роздмухувати» радянські міфи (про них читайте в програмі Луганської обласної ради «Патріот Луганщини») нинішня влада стала ще активніше, ніж у совдепівські часи.

Моя мама, Сичова Ніна Михайлівна, понад 20 років за радянської влади відпрацювала в цьому музеї науковим співробітником, причому спеціалізувалася саме на житті та діяльності К. Є. Ворошилова. Пам’ятаю, з яким натхненням вона читала лекції і вела екскурсії про нього! Як і багато радянських людей, вона щиро вірила в те, про що говорила. Для неї ця людина була не просто великим земляком, але й романтичним героєм.

Правда, не зовсім вписувалися в загальний героїчний контекст біографії Ворошилова спогади про нього людей, які його знали особисто. Збираючи експонати для поповнення музейного фонду, мамі довелося не один раз побувати в Москві, на вулиці Грановського – у його сина Петра Климентійовича і невістки Надії Іванівни (у дівоцтві Тюрникової), і в Кунцевому – на дачі сім’ї Ворошилових.

Про свого свекра Надія Іванівна говорила багато доброго – як про турботливого батька. Проте вона не могла приховати й своєї образи на свекра: маючи високі повноваження, він не захотів посприяти звільненню її батька, Івана Тюрникова – революціонера, активного учасника громадянської війни, засудженого за неправдивим доносом у 1938 р. до розстрілу. Дочка так і не побачила більше свого батька.

Відбираючи для луганського музею особисті речі Ворошилова і подарунки йому від різних людей і делегацій, в тому числі й іноземних (різні статуетки, портрети, картини, килими тощо) на кунцевській дачі, жінки знайшли покинуту й непоказну на вигляд скриньку – як виявилося пізніше, з цінного дерева. У цій скриньці лежав особистий жезл для маршала Ворошилова від іспанського патріота Хуліо Мангада, інкрустований кращим ювеліром Мадрида. На цю скриньку Ворошилов, як і на багато інших подарунків, не звернув уваги через їх величезну кількість. А тим часом у подарунку, що зберігався всередині, містилась доля іспанського аристократа, вищого офіцера, що увірував у комуністичні ідеали і звернувся за підтримкою до Ворошилова.

Іще Надія Іванівна говорила, що Ворошилов ув останні роки життя часто озвучував своє таємне бажання – бути похованим біля Кремлівської стіни (чомусь він ніяк не хотів лягти в рідну луганську землю!) і боявся, що цього може не статися.

Там же, в Москві, спілкувалася моя мама і з Марією Сергіївною Сараєвою – дружиною С. П. Сараєва, квартиру якого на вулиці, що тепер носить його ім’я, використовували луганські революціонери, серед яких був і Ворошилов (самого Сараєва убили жандарми в 1908 р.). Марія Сергіївна розповіла, що Ворошилов усе життя «йшов на повідку» у своєї дружини Катерини Давидівни, а вона його використовувала для того, щоб перетягнути до Москви всіх своїх родичів і знайомих з Одеси, і у всіх у них у столиці були престижні квартири і дачі в Кунцевому. І всі вони отримували «кремлівські пайки». На запитання гості з Луганська, що таке «кремлівський пайок», відповіла сама Марія Сергіївна – як виявилося, проста, незарозуміла жінка. Дорогою до Кунцевого вони заїхали отримати цей її щомісячний пайок – вельми важкий продуктовий набір (вагою близько пуда), в якому були і червона, і чорна ікра, і дорогі цукерки, і консерви, і високоякісні дефіцитні спиртні напої, й адлерський гірський цілющий мед, і т. ін. – не доступні для пересічних радянських громадян ласощі…

Відвідували музей на Карла Маркса і старі ветерани, багато хто з яких знав особисто Ворошилова. Вони розповідали, що їх високопоставлений земляк не дуже любив зустрічатися з соратниками з Луганська, а коли ті приїжджали, спілкувався з ними, як правило, через свого секретаря. Невже соромився гостей з провінції? Або все ж таки свого провінційного минулого?

Не прийняв він і представницьку делегацію луганців, до складу якої входили Іван Мінаєв (начальник будівельного тресту, почесний громадянин міста) і Юрій Медяник (відомий вугільник нашої області), коли ті приїхали до нього як до Голови Президії Верховної Ради СРСР просити фінансової допомоги для впорядкування Кам’яного Броду. Ця делегація так і поїхала додому ні з чим, просидівши в приймальні земляка не один день.

Тож за які такі заслуги депутати Луганської міськради на чолі з мером Кравченком сьогодні викладають з нашого міського бюджету чималі гроші до 130-річчя Ворошилова? В умовах найгострішого бюджетного дефіциту ця їхня ініціатива, погодьтеся, виглядає більш ніж дивно. Тим більше, що всі ми добре знаємо, що Сергій Кравченко і ті, хто стоїть за ним – люди зовсім не бідні й цілком могли б витратитися на свої вельми сумнівні історичні симпатії з власної кишені. З іншого боку, країна, у якої брехлива історія і замість національних героїв – жалюгідні особи, просто прирчена на безідейність і бездуховність її громадян. І наша посткомуністична дійсність – краще тому підтвердження.