Невідомий Ворошилов

Зауважу, що зараз уже достатньо матеріалів (й архівних, і наукових, і мемуарних) оприлюднено не тільки про Ворошилова, але й про інших партійних і державних діячів Радянського Союзу, варто лише попрацювати в бібліотеці та в Інтернеті – було би бажання.

Так от, наведу деякі факти, передусім маловідомі, з життя нашого славетного земляка.

К.Є. Ворошилов – росіянин, народився в бідній сім’ї залізничного обхідника і поденниці. З семи років вибирав на шахтах колчедан і пас худобу. Мав лише початкову освіту: за його власним зізнанням, «учився дві зими й успішно закінчив увесь курс наук» (це земська школа, 1893-1895 рр.).

Ворошилов без партійного гриму

У 1896-1902 рр. був слюсарем. А відтоді, як у двадцять два роки став членом Партії більшовиків (це був 1903 р.), він уже ніколи більше не працював фізично. До Жовтневого перевороту в нього була бурхлива революційна діяльність, у тому числі й терористичного характеру (створення в Луганську лабораторії з виробництва бомб, керівництво безладами в цьому важливому промисловому регіоні, нелегальна переправка з-за кордону зброї до Донбасу), арешти й заслання, знайомство з Лєніним, Сталіним і Калініним.

Коли почалася Перша світова війна, він ухилився від мобілізації і кудись майнув із дружиною, промінявши чоловічий обов’язок захисника вітчизни на революційний бандитизм, а через деякий час сплив у передмісті російської столиці й установив зв’язок із місцевими нелегалами. У лютневі дні 1917 р. Ворошилов уже серед солдатів резервних полків і дезертирів, які радісно обирають його депутатом Петроградської ради. Але партія розпорядилась інакше: людина, яка не служила в армії, не може бути депутатом від солдатів, і послала його на батьківщину, в шахтарський край.

Після Жовтневого перевороту Ворошилов уже як партапаратник працює на найрізноманітніших керівних посадах. Так, тільки за один календарний рік (березень 1917 р. – березень 1918 р.) він устиг побувати і головою Луганської ради та міськкому партії, і комісаром Петроградського РВК по градоначальству, організатором ВЧК і керівником перших арештів у російській столиці, і головою комітету з охорони цього міста, і командиром Першого Луганського соціалістичного загону.

З квітня 1918 р. він уже є активним учасником громадянської війни в Росії, і теж не на останніх ролях: організовує і командує арміями на Південному фронті, під час Польсько- радянської війни керує Першою Кінною армією. Жорстоко придушував антибільшовицькі повстання – у Кронштадті й на Кавказі. Як командувач внутрішнього Українського фронту воював проти армії Української Народної Республіки.

Отаман Війська Донського Петро Краснов

Відомо, що під час громадянської війни більшість донських козаків виступили проти радянської влади. Саме козачі області стали опорою Білого руху, й одним із найбільших антибільшовицьких озброєних формувань козаків була Донська армія під керівництвом колишнього царського генерала Денікіна. Ворошилов зі своєю партизанською армією організовував каральні операції з ліквідації загонів отамана Григор’єва. Козаче ж військо отамана Краснова разом із німецьким командуванням завдало червоним партизанам нищівної поразки. Як справжній комуніст, Ворошилов, відповідно до директиви ЦК від 24.02.1919 р. (у ній ішлося про «нещадний масовий терор козацької верхівки шляхом їх поголовного винищування»), при відступі до Царицина разом з уцілілими «партизанами» піддавав місцеве населення області Війська Донського жорстоким репресіям, громив козацькі станиці.

Дійшовши до Царицина, залишки ворошиловського загону зустрілися з собі подібними: там уже Сталін зі своїми червоноармійцями відбирав останню їжу в селян півдня. Об’єднавши своїх «вояків», Сталін і Ворошилов нашвидкуруч зібрали нову армію, яка більше нагадувала озброєний натовп, і продовжували вже разом зі Щаденком, Думенком і Будьонним вести напівпартизанську боротьбу з військами Білої армії, безславно уклавши в землю 60 тисяч червоноармійців.

До речі, Семен Будьонний був близьким соратником і другом Ворошилова. У них було багато спільного: і пролетарське походження (Будьонний народився на хуторі Козюрин біля ст. Платовської Сальського округу області Війська Донського в сім’ї найманого селянина), і відсутність освіти – як загальної, так і військової, а також стрімка кар’єра – Будьонний був маршалом і аж тричі Героєм Радянського Союзу. А в 1918 р. він сформував кінний загін для боротьби проти «білих», який переріс у бригаду, а потім у дивізію у складі П’ятої армії; ця дивізія була найбільш недисциплінованою в Червоній Армії – звичайними тут були мародерство, грабунки, розстріли, єврейські погроми.

Генерал Антон Денікін

А ось що робив улюбленець депутатів сьогоднішньої Луганської міськради Клим Ворошилов після закінчення громадянської війни. Крайова нарада під його керівництвом 20 липня 1921 р. оголосила амністію повсталим проти радянської влади донським козакам, а вже 2 вересня цього року він віддав наказ про виселення сімей повстанців у північні райони Росії з конфіскацією їхнього майна, а також про розстріл військовополонених козаків. Окрім того, особливим відділам наказувалося захоплювати заручників із числа родичів учасників козачого повстанського руху.

Знаємо, що терористичні й репресивні методи боротьби з власним народом, апробовані в роки громадянської війни Ворошиловим, «успішно» були використані комуністами трохи згодом – у 30-ті роки. Так, за відмову місцевих мешканців іти в колгоспи та за їхній опір русифікації, що насувалася, з кубанської станиці Полтавської наприкінці 1932 р. було вивезено в північні області СРСР 2158 сімей загальною кількістю 9187 осіб, із Медведівської – 18146 жителів, із Уманської – 20727. Через кілька місяців у ці станиці, населені до того переважно українцями, привезли переселенців-колгоспників з Уралу, Московської та Ленінградської областей, Білорусії, а також звільнених у запас червоноармійців і ветеранів ОГПУ. Тоді ж станицю Полтавську перейменували в Червоноармійську, а Уманську – в Ленінградську. Щоби стерти дощенту пам’ять про тих, хто тут жив споконвіку...

Але повернімося до героя нашої розповіді.

Усім відомо, що 1929-33 рр. були трагічними для нашої історії. Такі дії компартії, як «розкуркулення» найбільш працелюбної частини селянства, подальший голод і Голодомор призвели до багатомільйонних людських жертв. А товариш Ворошилов, виступаючи на XVII з’їзді ВКП(б) 30 січня 1934 р., радісно говорив про це як про «великі перемоги соціалізму», про те, що «колгоспне і радгоспне будівництво – це найбільша перемога нашої партії, найбільша перемога комунізму». І навіть ще конкретніше: «Ми пішли спочатку свідомо на голод (виділено мною. – І. М.), тому що нам потрібний був хліб. Але жертвами голоду були нетрудові елементи і куркульство». Таким чином, Ворошилов підтвердив рукотворний характер Голодомору і разом з тим виправдав репресивні дії партії відносно селян. А ще на цьому з’їзді він запевнив: «День за днем ми здобуватимемо нові й нові перемоги, і ніяке свиняче або ще більш паскудне рило (зверніть увагу на лексикон нашого відомого земляка! – І. М.), де б воно не з’явилося, не зможе злякати більшовиків і не зупинить нашої нестримної ходи вперед».

Горький, Каганович, Ворошилов і Сталін на трибуні мавзолею Леніна

Незважаючи на те, що під час бойових дій Ворошилов не проявив ніяких військових талантів, про нього представники компартійної пропаганди складали пісні на зразок таких: «… и железной рукой нас к победе ведет Ворошилов», «… с нами Ворошилов, первый красный офицер, сумеем кровь пролить за СССР». Навіть його партійний соратник Л. Троцький з цього приводу писав: «Ворошилов є фікція. Його авторитет штучно створений тоталітарною пропагандою. На запаморочливій висоті він виявився тим, чим був завжди: обмеженим провінціалом без кругозору, без освіти, без військових здібностей і навіть без здібностей адміністратора». А особистий секретар Сталіна Б. Бажанов про цього маршала від народу говорив: «Це був дуже посередній персонаж, який ще в часи громадянської війни пристав до Сталіна і завжди підтримував його. Його надзвичайна обмеженість була в партії загальновідомою. Він був завжди слухняним і старанним підручним Сталіна».

У чому ж секрет такого стрімкого кар’єрного зростання простого хлопця з Луганщини? Однією з відповідей на це питання може бути стаття з білогвардійської газети від 10 листопада 1925 р., яка збереглася в особистому архіві Ворошилова, де написано: «Цікаво, що Ворошилов просунувся певною мірою завдяки своїй дружині. Катерина Ворошилова – елегантна, виключно красива жінка, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком у засланні... Вона була в Москві центром уваги й доставила своєму чоловікові велику кількість друзів і тим самим, без сумніву, сприяла його призначенню спочатку командувачем Першої Кінної Армії, потім командувачем Північно-кавказького військового округу і згодом – Наркомом у військових справах».

Ворошилов з дружиною Катериною Горбман

Про себе дружина Ворошилова писала в автобіографії наступне: «Я, Катерина Давидівна Ворошилова (Гітля Дувідовна Горбман), народилася в м. Одесі в 1887 році в єврейській родині. Батько мій Дувід Лейбович Горбман був комісіонером, вірніше, не мав певних занять. Він багато років хворів на астму і помер у 1910 році. Родина жила в злиднях, частково виручала мати, обслуговуючи квартирантів і т. ін». Навчившись шити, дівчина не схотіла все життя займатися цим ремеслом і так само, як і Климент Єфремович, стала на революційний шлях. Було їй тоді 17 років. Познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком вона в засланні в Архангельській губернії.

Ще одним фактом біографії Ворошилова можна пояснити, чому генсек ставився до нього по-особливому: він став автором статей-дифірамбів «Сталин и Красная Армия» (1929) і «Сталин и строительство Красной Армии» (1939), у яких, перекрутивши історичні факти, гіперболізував роль Сталіна у створенні більшовицьких збройних сил та в організації всіх перемог під час громадянської війни. На знак подяки за ці статті через численну агентуру червоних спецслужб було поширено легенду про прекрасного «робітника-полководця» і «першого червоного маршала» Ворошилова. Ось таким чином створювався «культ» цієї особи.